Народився 10 жовтня (за старим стилем) 1870 року у Воронежі. Помер 8 листопада 1953 в Парижі. Похований на російському цвинтарі Сент-Женевьєв-де-Буа під Парижем.

Іван Олексійович Бунін — класик російської літератури, почесний академік по розряду красного письменства, перший з російських письменників нобелівський лауреат, поет, прозаїк перекладач, публіцист, літературний критик завоював всесвітню славу. Його творчістю захоплювалися Т. Манн, Р. Ролан, Ф. Моріак, Р. - М. Рільке, М. Горький, К. Паустовський та інші.

І. Бунін усе життя йшов своїм шляхом, він не належав до жодного літературного угруповання, тим більше політичної партії. Він стоїть особняком, унікальною творчою особистістю в історії російської літератури кінця ХІХ - ХХ століття.

Поезія І. Буніна завоювала особливе місце в історії російської літератури завдяки багатьом, тільки їй властивим перевагам. Співак російської природи, майстер філософської і любовної лірики, Бунін продовжував класичні традиції, відкриваючи незвідані можливості "традиційного" вірша. Бунін активно розвивав досягнення золотого століття" російської поезії, ніколи не відриваючись від національного ґрунту, залишаючись росіянином, самобутнім поетом.

Мало кому відомо про те, що І. Бунін мав дачу в Павленках, мешкав поряд з видатним художником Г. Мясоєдовим.

Народився у 1834 р. у с. Паньково, нині Орловська область, Росія. Помер у 1911 р., похований у Полтаві.

Григорій Григорович Мясоєдов — російський живописець. Навчався у Орловській гімназії, але, не закінчивши у ній курсу, став учнем Академії мистецтв, де його професорами були Т.А. Нефф, А.Г. Марков.

У 1861 році отримав малу золоту медаль за картину «Вітання молодих», а наступного року — велику золоту за програму «Втеча Григорія Отреп'єва з корчми» (сцена з «Бориса Годунова» О. Пушкіна).

За казенний рахунок був відправлений за кордон, працював у Парижі, Флоренції, Римі, в Іспанії. З картин, написаних протягом цього часу, відомі «Поховальне свято у циган в Іспанії», «Франческа да-Риміні та Паоло да-Парлента».

Після повернення до Росії у 1870 році отримав звання академіка за картину «Заклинання».

Був одним із організаторів та активних діячів Товариства передвижницьких художніх виставок.

У 1889 році завдяки полтавському лікарю О.О. Волкенштейну придбав у Павленках садибу з великим фруктовим садом, парком та ставком, де оселився з родиною.

Народився 12 березня 1863 року в Петербурзі, помер 6 січня 1945 року.

Вернадський Володимир Іванович — видатний український та російський філософ, природознавець, геніальний мислитель, засновник геохімії, біогеохімії та радіогеології, комізму. Академік Петербурзької АН з 1912 року, професор Московського університету. Один із засновників Української Академії наук; став дійсним членом АН України та її першим президентом (з 1919 року). Засновник першої наукової бібліотеки в Україні (нині названої його ім'ям). З 1921 року знову у Росії.

Збагатив науку глибокими ідеями, що лягли в основу нових провідних напрямків сучасної мінералогії, геології, гідрогеології, визначив роль організмів у геохімічних процесах. Для його діяльності характерні широта інтересів, постановка кардинальних наукових проблем, наукове передбачення. Організатор та директор Радієвого інституту, Біохімічної лабораторії, зараз Інститут геохімії та аналітичної хімії АН СРСР ім. Вернадського. Дійсний член НТШ та ряду інших академій (Паризької, Чеської).

Наукову діяльність розпочав на Полтавщині в складі експедиції В.В. Докучаєва. Протягом певного періоду працював на Полтавській сільськогосподарській дослідній станції.

Народився 1 березня 1846 року в селі Милюково, нині Смоленська область, Росія. Помер у 1903 р.

Василь Васильович Докучаєв — російський природознавець, основоположник наукового генетичного ґрунтознавства та зональної агрономії.

У 1867 році вступив до природничого відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету. З професорів на Докучаєва найбільший вплив мали Менделєєв, Іностранцев, Бекетов. Кандидатська (дипломна) робота Докучаєва була присвячена геологічному опису берегів річки Качні в Смоленській губернії.

З 1883 року — професор Петербурзького університету.

Протягом 1888-1894 рр. на запрошення Полтавського губернського земства очолював експедицію, що вивчала ґрунти, рослинність та геологічні умови Полтавщини. Було складено ґрунтові карти губернії, створено природно-історичний музей. Серед учасників експедиції були учні Докучаєва, згодом видатні природознавці В.І. Вернадський, К.Д. Глінка, Ф.Ю. Левінсон-Лессінг

Протягом певного періоду працював на Полтавській сільськогосподарській дослідній станції.

Народився 25 листопада 1887 року в Москві. Помер у 1943 році.

Микола Іванович Вавілов — російський вчений-генетик, рослинник, географ, засновник сучасної наукової селекції, академік Академій наук СРСР та УРСР, дійсний член ВАСГНІЛ, з 1929 — її президент, протягом 1935-40 рр. — віце-президент.

 Наукову роботу розпочав у 1910 році в Полтаві як студент-практикант Московського сільськогосподарського інституту, після закінчення якого вивчав у Полтаві стійкість деяких сортів пшениці, зібрав гербарій злаків.

У 1923 році, крім Полтави, відвідав Лубенщину, виступив з доповіддю перед вченими.

Протягом 1930-40 рр. — директор Всесоюзного інституту рослинництва та Всесоюзного інституту генетики. У 1926 році отримав премію ім. В.І. Леніна.

У цей період його колекція насіння нараховує 200 тисяч різних сортів. Вавілов побував у 52 країнах, здійснив 180 експедицій.

Був репресований.

У 1977 році на фасаді головного будинку Полтавської сільськогосподарської дослідної станції по вулиці Шведській, 86, де М.І. Вавілов працював у 1910 році, встановлено гранітну меморіальну дошку.

Народився поблизу м. Дубосарів на Дністрі у 1836 р. Помер у 1904 році. Похований у с. Яківцях.

Микола Васи́льович Скліфосовський — видатний російський вчений-хірург. По закінченні Московського університету працював в Одеській міській лікарні, протягом 1870-1871 рр. — професор Київського університету, пізніше професор вищих медичних шкіл у Петербурзі й Москві.

Був визначним військово-польовим хірургом, один із перших запровадив у Російській Імперії асептику та антисептику в хірургічній практиці, сприяв жіночій медичній освіті, організації медичного факультету при університеті в Одесі.

М.В. Скліфосовський брав участь у чотирьох великих війнах у Європі як хірург і консультант шпиталів. Під час австро-прусської війни 1866 р., ще молодим лікарем, він з дозволу російського уряду вступив до лав діючої прусської армії та працював на перев'язувальних пунктах і у військовому лазареті до закінчення кампанії. Набутий досвід з військово-польової хірургії та свої міркування з приводу роботи перев'язувальних пунктів і лазаретів Германії він виклав у великій статті, що була надрукована в журналі «Медицинский вестник» за 1867 р., під назвою «Заметки по поводу наблюдений во время последней Германской войны 1866 г».

На північно-східній околиці Полтави, у с. Яківцях, знаходиться садиба Скліфосовських. Вона належала дружині вченого і до загибелі їхнього сина носила назву «Отрада». З 1871 р. Скліфосовський щорічно її відвідував, а з 1900 року — постійно там жив. Маєток називали «Полтавською Швейцарією».

У кінці 19 століття в пам'ять про сина Бориса на кошти Миколи Васильовича споруджено школу, де селянські діти навчалися грамоті, городництву, садівництву.

У 1919 році дружина і дочка М.В. Скліфосовського були вбиті партизанами із загону Бібіка, який наступав на Полтаву, зайняту денікінцями, садибу поруйновано. Зберігся будинок та 10 курганів на території парку.